КРАЇНИ-ПАРТНЕРИ АЛЬЯНСУ

Відразу після закінчення холодної війни під час консультацій Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) обговорювались проблеми безпеки, які були наслідком холодної війни. Наприклад, питання виведення російських військ з Балтійських республік. Були також ініційовані заходи політичної співпраці у вирішенні інших питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нові шляхи співробітництва в багатьох галузях, проте, головна увага приділялась багатосторонньому політичному діалогу і недостатньо забезпечувала розвиток індивідуальних відносин між окремими країнами і НАТО.

Ситуація змінилась в 1994 році, коли було започатковано програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ) - основну програму практичної двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами, яка стала значним кроком на шляху до подальшого розвитку процесу співробітництва. В 1997 році було створено Раду евроатлантичного партнерства (РЕАП), яка стала наступницею РПАС і мала забезпечити розвиток попередніх досягнень у формуванні вдосконаленого та більш оперативного партнерства.

В основі партнерства і співпраці на багатонаціональному рівні лежить процес регулярних консультацій і спільних заходів, спрямованих на забезпечення прозорості у відносинах і взаємної довіри між всіма країнами євроатлантичного регіону. На двосторонньому рівні головна увага повинна приділятися розвитку таких практичних робочих відносин між окремою країною-партнером і НАТО, які відповідатимуть конкретній ситуації в країні та її національним потребам.

Процес розвитку партнерства передбачає налагодження діалогу і взаєморозуміння між усіма зацікавленими країнами, багато з яких були супротивниками, оскільки належали до альянсів, що перебували у конфронтації, або мали тривалі суперечки регіонального, територіального, політичного, етнічного або релігійного характеру. Спільні зусилля, спрямовані на пошук рішень проблем безпеки, допомогли подолати колишні упередження і сформувати чітке бачення тих переваг, які дає співробітництво.

Процес розвитку партнерства був надзвичайно успішним, попри всі труднощі і ускладнення, які, мабуть, були неминучими, якщо взяти до уваги складність багатовимірного процесу політичних, економічних і соціальних змін, що відбувалися в країнах Центральної і Східної Європи та колишнього Радянського Союзу. РЕАП і програма ПЗМ набули власної динаміки розвитку внаслідок того, що НАТО і країни-партнери послідовно докладали зусиль для розширення співпраці в галузі безпеки на основі партнерських угод, які вони уклали.

З роками НАТО трансформувалась відповідно до змін у середовищі безпеки, так само розвивалась і система партнерства. Для збереження динамізму і актуальності партнерських відносин Альянсу необхідно було вдосконалювати заходи і механізми партнерства відповідно до нових пріоритетів НАТО.

Так само важливо було поглибити і розширити партнерські відносини і для того, аби вони відповідали сподіванням країн-партнерів і залишались для них не менш привабливими, ніж раніше. Два раунди розширення НАТО змінили баланс між членами Альянсу і партнерами. У березні 2004 року партнерів залишилось менше, ніж членів Альянсу і вони представляли собою досить неоднорідну групу країн.

Ця група включає балканські країни, що все ще мали подолати проблеми минулого, стратегічно важливі, проте недостатньо розвинуті країни Кавказу та Центральної Азії, а також нейтральні держави Західної Европи. Деякі з цих країн перебувають у процесі розвитку власних збройних сил і структур оборони, в той час як інші вже зараз можуть робити вагомий внесок в операції під проводом НАТО і можуть запропонувати іншим партнерам дорадчу, навчальну і практичну допомогу у різних галузях.

Сьогодні 20 країн-партнерів проводять регулярні консультації з 26 членами Альянсу у форматі РЕАП, який дае можливість поглиблювати співпрацю у вирішенні багатьох питань оборони і безпеки. Вони часто проводять спільні військові навчання та взаемодіють, солдати країн-партнерів беруть участь у миротворчих операціях НАТО, члени Альянсу і партнери спільно виконують завдання в межах боротьби з тероризмом. На момент закінчення холодної війни ніхто не міг передбачити таких глобальних змін в розвитку євроатлантичного стратегічного середовища.

Первинною метою політики НАТО, спрямованої на розвиток партнерства, було подолання бар'єрів та зміцнення безпеки через діалог і співпрацю. Сьогодні завдання ціеї політики є значно більш далекосяжними, оскільки країни-партнери разом з НАТО протистоять загрозам безпеці ХХІ століття, серед яких тероризм, розповсюдження зброї масового знищення і країни, що зазнали кризи державної влади.



ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПАРТНЕРСТВА

1991 - Перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва

1994 - Започаткування програми "Партнерстно заради миру" (ПЗМ) Початок роботи комісій країн-партнерів у НАТО
3асновано Центр координації партнерства в Штабі ОЗС НАТО в Європі (SHAPE)

1995 - Міжнародний координаційний центр починає працювати в SHAPE

1996 - Партнери беруть участь у діяльності сил НАТО, сформованих для впровадження Боснійської мирної угоди

1997 - Перше засідання Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) в Сінтрі, Поргугалія.
На наступних самітах НАТО і РЄАП в Мадриді, Іспанія, прийнято рішення про вдосконалення оперативної складової П3М.

1998 - Створення Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи і Відділу реагування на катастрофи.

1999 Три країни-партнера: Чеська Республіка, Угорщина та Польща вступають до НАТО.
Діалог і співпрацю включено в Стратегічну концепцію НАТО як складові фундаментальних завдань у галузі безпеки.
На Вашингтонському саміті прийнято рішення щодо подальшого вдосконалення П3М та посилення їі оперативної ролі.
Країни-партнери беруть участь у розгортанні Сил Косова під керівництвом НАТО.

2001 - 12 вересня відбувається засідання РЄАП, на якому засуджено терористичні напади на Сполучені Штати і прийнято рішення про боротьбу з тероризмом.

2002 - Після проведення комплексного перегляду на Празькому саміті прийнято рішення про посилення ролі РЄАП і ПЗМ.
Започатковано План дій Партнерства проти тероризму.

2003 - Країни-партнери надають свої сили для формування Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, керованих НАТО.

2004 - Сім країн-партнерів: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія приєднуються до НATO.
На Стамбульському саміті ухвалюються рішення щодо подальшого зміцнення партнерства.
Започатковано План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій.